Кімната. Будні, як завжди, в очікуванні на від'їзд. За вікном туман і сіре небо. Ти нудишся, в думках стільки смутку й болю, що вже набридло думати.

Думаєш постійно про минуле й майбутнє, але тільки не про теперішнє. Чомусь думати про те, що є зараз, складно й не хочеться. Це грузить. Питаєшся знаходити плюси й мінуси, але чи є в цьому сенс, якщо ти вже визначив своє майбутнє?

Маючи любих друзів і сім'ю, які хвилюються, ти думаєш: "На що? Я й так користі ще не приніс. Можливо, все закінчиться, і я не буду в грудях землі, поневічений, валяючись і думаючи про життя в моменті, коли смерть так близька."

Стільки думок, не знаєш, за що захопитися. Люди дивні, завжди шукаєш людину, котра тебе зрозуміє. Напевно, даремно шукати, адже розуміння можна віднайти тільки в собі. Ми все одно страждаємо, кожен сам по собі.

Країна. Всі ідеали, котрі собі навмання придумував, бачачи, спілкуючись, відчуваєш їх усіх і розумієш. Розумієш і виправдовуєш, наскільки це правильно. Напевно, риторичне питання, але то вже кожен сам для себе вирішує. У всіх сум, нервозність і егоїзм.

Егоїзм природний, бо всі самі за себе. Суспільство поневолене горем, втратою себе й близьких. Вже пустив всі ці сльози скрізь себе, але сльози, котрі не побачать, просто як штамп в серці й душі. Вони залишаються назавжди, просто стихають з часом.

Це як ностальгія за минулим: його вже нема, але згадуєш, згадуєш з посмішкою, навіть самі дивні моменти, навіть моменти болю, бо це було, і ти витримав цей удар.

Хочеться випити, але зупиняєшся, бо навіщо травити себе й обманювати під впливом солодкого хмелю й спирту, щоб зробити вигляд, що все не так погано? Ілюзія — це те, що так люблять. Ілюзія спокою, але це не правда. Життя іронічне, й дійсно, як кіно або серіал, де кожна серія визначає тебе й твої кроки. Непогана концепція...

А діти майбутнього? Як вони будуть жити? Що вони переймуть від нас, нашої країни, нашої землі, котра горить і пропитана муками? Вони скінчаться, обов'язково скінчаться. Усьому є початок і кінець. Тільки скільки чекати? Вічне очікування чогось.

Матимемо надію, що все закінчиться, і кожен зможе торкнутися коханої людини, бути в її обіймах і ніжних поцілунках, що так надихають на життя, як ніщо інше.